У вісні мені здається, ніби душа відлітає...відречена від їства, набридливого життя, щоб злитися в танці з сутінками і химерно блукати по тим місцям, де вже була я, де залишила частинку себе, своєї аури, вона не може заспокоїтись, її ранить минуле і терзають із середини якісь передчуття .Вона тривожно бродить по спустошеним самотністю вулицям, які ще вранці дихали людським настроєм, жили іскрами емоцій ,насолоджувалися перебуванням тих, хто прогулювався ними,а вночі вони чекали на неї. Ось -ось прийде моя душа.
Я бачила перед собою розмиту в уяві картинку: вона являється туди, щоб згадати минулі епізоди, в яких головним і єдиним героєм було моє тілесне «я», згадати і покаятись за мої гріхи…
Вона і нині покидає моє тіло вночі, але щось змінилось, я це відчуваю, тепер вона звільняється від тенет не для того, щоб згадати,а щоб побути на самоті від несумісного з нею, гріховного тіла, щоб блукати по місцевим округам і тихенько ридати, так тихо, щоб не розбудити втомлених вулиць. Вона не може пробачити це життя, вона ніколи не простить мені.
Уночі тіло,що не здатне контролювати цю втрату, кличе її, але вона не приходить, віддається свободі, а вранці вона знову підкорена моїм тілом, приборкана кожною частинкою, кожною клітинкою мого «я». Це як важливий документ, який я закриваю у шухляді і не показую нікому, а щонайгірше… боюсь і сама поглянути на нього. Заглянути і прочитати всі уривки пройдешнього, які відобразились темним чорнилом по чистому листку. Я точно знаю, що вночі вона пірнає глибоко в воду, щоб омитися від забрудненого не вірними діяннями тіла, яке стало їй огидним.
Я намагаюсь не думати про це, тоді як душа хоче згадати. Минуле… воно стало приходити до мене, як примара переносить мене у простір колись зроблених помилок, вона знайомить нас - мене із минулою мною, такою чужою і зовсім незнайомою мені особою. Вона змушує мене переводити годинник на декілька років назад і перегортати сторінки колись вже прочитаної книги, що покрилася пилом часу, ніби відчуваючи свою неважливість. Я гортаю її, гортаю і що бачу перед собою? Я не бачу нічого, анічогісінько! В чорній кіноплівці минулого я не бачу акторів, а ще не бачу головної героїні, не бачу себе. Серед темних епізодів, спустошених одноманітністю, провидняються лише декілька розмитих картинок і я розумію, що все це лише образи, звичайні обліки, що міняють, наче сукні ,в залежності від церемонії.
Міняючи костюми я забувала як виглядає справжнє їство, зате вони пасують по настрою і вдало обтягують тіло, в них я та, якою хочуть бачити мене інші, скидати маску привселюдно,це як оголити всім свою душу.
Хто ж тоді я? Я вуаль із товстої тканини, що прикриває обличчя так вдало, що не лише зустрічні не впізнають тебе за нею, але й той, хто одягнув не побачить відображення у дзеркалі. Я вода, яка приймає форму будь-якої посудини. Я глина, яка ніколи не загусне, не стане скульптурою, бо кожного разу з неї ліпитимуть нове обличчя. Я матерія, яка копіює еталони, що зверхньо диктують моду на життя. Я куліси в театрі, що приховують інтригу, а колись вони відкриваються. Що там, за кулісами? За ними гратиме дуже драматична п’єса, за ними моє життя, моя справжність.
|
