Ти там,де царство світла і любові,
Де весни знов приносять чудеса,
Де жайвори у небі стоголосі,
Де світом править юність і краса.
Ти там,де сто доріг в одну зійшлися,
Ти там,де так повільно йдуть літа,
Ти там,де місяць з неба нахилився,
Щоб квітам про любов свою шептать.
І зорі там закохано-сліпучі,
І верби тихо гнуться до води,
А матіоли цвіт такий пахучий!..
Прошу тебе,візьми мене туди.
Я вже забув,що є на світі води,
Що чисті,як сльоза з землі очей.
Я наче мох-залежу від погоди,
Не помічаю цінності речей.
Немов за склом,за шаром із ілюзій
Я тішу себе тим,що ще живий.
Не хочу знать нікого,навіть друзів,
Й від того давить так,хоч вовком вий.
Візьми мене до себе,я благаю,
Щоки моєї ніжно доторкнись,
Я вірю,відчуваю,навіть знаю-
Для тебе я нітрохи не змінивсь.
Прости за все,що змусив пережити,
За час,немовби стертий із життя,
За ту любов,за почуття розбиті,
За все,що вимагає каяття.
Всі роки,що минули після раю,
Я згадував щодня твій дзвоник-сміх...
Чи я кохаю? Так,я ще кохаю,
І зараз навіть більше,ніж тоді.
Тож озирнись назад,згадай минуле,
(Пробач,що струни спогадів торкнув!..)
А я піду назад,в уже забуте,
Назад в своє життя,як на війну... |